День партизанської слави — свято України, що відзначається щорічно 22 вересня.

Свято партизанської слави встановлено в Україні «…на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їх пам'яті…» згідно з Указом Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року № 1020/2001.

 Це – державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це  - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

У роки Великої Вітчизняної війни в тилу вермахта діяло більше 6 тисяч партизанських загонів і підпільних груп загальною кількістю близько 1 млн. людей. Приблизно, кожний п’ятий із них був удостоєний державних нагород СРСР, а 223–м були присвоєні звання Героя Радянського Союзу.

Понад п'ятсот з'єднань та сотні загонів і груп народних месників діяли в тилу ворога. Яскравою сторінкою тієї боротьби були дії партизанського з'єднання Олексія Федорова. Велику роль у розгортанні партизанського руху проти окупантів зіграли рейди Сидора Ковпака. У 1941-1942 роках з'єднання Ковпака здійснило рейди в тилу ворога по Сумській, Курській, Орловській та Брянській областях. У 1942-1943 роках - по Волинській, Житомирській, Київській, Гомельській, Пінській, Рівненській областях. 12 червня 1943 року почався легендарний Карпатський рейд.

 Радянський партизанський рух на території України — патріотичний Рух Опору громадян Української РСР проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 1941–1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941–1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.

 Ще з радянських часів подвиг партизан-підпільників увічнюють у багатьох населених пунктах України пам'ятники, історичні музеї, музеї партизанської слави. Та з кожним днем стає все менше й менше учасників тих страшних подій історії, що з відстані часу набувають нового осмислення.

 Нині історики, політологи на основі багатьох документів переглядають значення багатьох подій нашої історії, звільняють їх від ідеологічної заангажованості. Серед них – і Друга світова війна, і партизанський рух зокрема.

День партизанської слави відзначають щорічно 22 вересня для вшанування подвигу партизанів та підпільників у період Великої Вітчизняної Війни.

 Ми не повинні забувати про тих людей, які пройшли крізь найскладніші випробування, відстояли право людей на свободу, врятували нашу країну та світ від нацизму. У День партизанської слави ми з великою вдячністю говоримо про мужність, стійкість та самовідданість. І ми вшановуємо всіх тих, хто подарував майбутнє нам та нашим нащадкам.

Мільйони українців пройшли крізь це пекло і не скорилися. З почуттям безмежної подяки й любові ми віддаємо данину поваги ветеранам антифашистського опору: колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі – усім, кого ми з гордістю називаємо народними месниками.

Ніщо не може передати атмосферу війни так, як розповідь очевидця або запис в особистому щоденнику .

Дванадцятирічна ленінградка Таня Савичева записувала у свій щоденник трагічні події свого життя. На жаль, вона померла в липні 1944 року і не дочекалася Перемоги. Але її щоденник досі нагадує нам про жахи фашизму ...

Сьогодні «Щоденник Тані Савичевої» виставлено в Музеї історії Ленінграда, його копія - у вітрині меморіалу Піскаревського кладовища, де покояться 570 тисяч жителів міста, які померли під час 900 -денний фашистської блокади (1941-1943 рр..), і на Поклонній горі в Москві.

«Щоденник Тані Савичевої» не був виданий, в ньому всього 7 страшних записів про загибель її великої родини в блокадному Ленінграді.

Дівчинка, яка втрачає сили від голоду і холоду, писала нерівно ... У дитини вже не залишилося емоцій, залишилися сили тільки фіксувати факти. Таня просто записувала трагічні «візити смерті» до рідного дому:

«28 грудня 1941 року. Женя померла в 12.30 ночі. 1941 р. ».

« Бабуся померла 25 січня в 3 години. 1942 р. ».

« Лека помер 17 березня о 5 годині ранку. 1942 р. ».

« Дядя Вася помер 13 квітня в 2 години дня. 1942 р. ».

« Дядя Льоша, 10 травня о 4 годині дня. 1942 р. ».

« Мама - 13 березня о 7 годині 30 хвилин ранку. 1942 р. ».

« Померли всі ». «Залишилася одна Таня».

Танюша народилася в сім'ї пекаря і швачки. Вона була наймолодшою ??дитиною в сім'ї. Великі сірі очі під русою чубчиком, чистий, дзвінкий «ангельський» голос, який обіцяв співоче майбутнє.

Літо 1941-го року Савичева збиралися провести в селі у Чудського озера, але виїхати встиг тільки один Міша. Сім'я Савичевим вирішила залишитися в Ленінграді і допомагати фронту. Мати-швачки шила одяг для бійців. Лека через поганий зір в армію не потрапив і працював стругальник на Адміралтейському заводі, сестра Женя чавила корпусу для мін, Ніна була мобілізована на оборонні роботи. Василь і Олексій Савичева, два дядьки Тані, несли службу в ППО. Таня разом з іншими хлопцями допомагала дорослим гасити «запальнички», рити траншеї.

Таня так і не дізналася, що не всі Савичева загинули, їх рід продовжується. Сестра Ніна була врятована і вивезена в тил.

У 1945-му році вона повернулася до рідного міста, до рідної домівки і серед осколків знайшла Танін щоденник. Оговтався після важкого поранення на фронті і брат Мишко.

Таню ж, що втратила свідомість від голоду, виявили службовці спеціальних санітарних команд, що обходили ленінградські будинку. Життя ледве жевріло в тендітному тілі. Разом з 140 іншими виснаженими голодом ленінградськими дітьми дівчинку евакуювали ... Але Танін організм так і не зміг оговтатися. Лікарі протягом двох років боролися за її життя, але процеси в організмі дитини виявилися незворотними ...